Григорій Іванович Філімончук (1919-2003) уривок з книги «Буду згадувати ласки Господні»
Дата публикации: 2018-03-05

Моє навернення до Бога

Військова частина, в якій я служив, наступала на місто Гдиню. Однієї ночі я бачив сон, ніби я був вдома і їв на вишні спілі ягоди, а сік з них біг по моїх щоках. Я зрозумів, що буду поранений. Вранці, перед наступом, усіх для сміливості почастували спиртом, але мені було тяжко на серці: я не пив і навіть не снідав. Незабаром ми пішли у наступ. Перед моїми очима щось блиснуло, гахнуло, як грім, і я відчув, як осідаю на землю. Потім знепритомнів... Коли відкрив очі, перш за все побачив над собою голубе небо. Лежу на спині, нічим не можу поворухнути, а з лівого боку вище грудей б'є вгору фонтан крові, падає на груди, розбризкуючись на всі боки. Промайнула думка: «Ось зійду кров'ю — і помру». Підняв очі до неба і подумки сказав: «Боже, якщо Ти є там, на небі, то спаси мене, і я буду Тобі служити. Я так хочу бачити свою маму і свою хату, а якщо ні — значить, Тебе немає, і я можу помирати». В цю мить кров перестала бити фонтаном, підійшли санітари, вкинули мене на візок і повезли у санчастину. Дуже багато поранених лежало на землі і чекало черги. Мене також поклали на землю. Але ось проходить між рядами в білому халаті дівчина. Глянула на мене, голосно закричала: «Носилки сюди!» Мене понесли на операцію, а вона не відходить від мене і все благає хірурга: «Рятуйте його скоріше». Я не міг говорити. Бачу, кидають кусочки мого м'яса в якусь посудину, защемляють мені на шиї кровоносну судину, забинтовують руки, перев'язують таз, кладуть гіпс на ногу. Болі страшні, груди опухли. Ця дівчина збирає своїх подружок, і вони здають для мене свою кров.

Коли мене після операції віднесли в бік, при мені залишилася рятівниця. Мене дуже трусило, а вона плакала, обтирала хустинкою моє обличчя, яке було в крові та бруді. Підійшла машина, якою відправили мене у госпіталь. Лікували добре, перев'язки робили самі лікарі. Навіть вночі приходили і сиділи біля мого ліжка. Місяць часу тримали під наглядом, а коли повантажили в ешелон, то прийшла головний лікар, яка ще раз оглянула усі рани, наклала додатковий гіпс, повідомивши, що просила про це та незнайома дівчина. Лікар сказав її ім'я, але записати я не міг: руки не працювали. А якби хто і записав, я не мав де сховати — був увесь в бинтах, без одежі. Поранений я був 25 березня 1944 року, а додому повернувся комісованим, коли вже були жнива. Прийшов до своєї хати, яка чудом уціліла, — навкруги все спалене і в бур'янах.

Життя пішло старою колією, часті випивки, гулянки. Незабаром оженився, народився син. Про каяття забув, забув, що я говорив Богові, як був поранений. Але одного разу я про це задумався: а коли все-таки мене дійсно Бог врятував, то чому я Йому не служу, чому не шукаю виходу із цього становища? Стаю на коліна і кажу: «Боже, якщо Ти є і Ти мене спас, то відкрийся мені і скажи, як я маю Тобі служити?» Але перед цим я бачив сон, ніби, проходячи через сусіднє село, захотів пити. Біля криниці стояла дуже гарна дівчина в білому платті, набрала води і чекала, коли я підійду. Подаючи мені воду, сказала, щоб я завітав у школу, що була поруч. Я зайшов, усі лавки були зайняті людьми, а спереду — одне вільне крісло, де учитель посадив мене і сказав: «Уроки давно почалися, а ти так набагато спізнився. Але твоє завдання я тобі продиктую». На стіні була велика шкільна дошка, на якій він став крейдою малювати: велика будова на людських кістках, а на даху дві людини — Ленін і Сталін. Учитель каже: «Ти будуєш ось цю царську будову, а тобі треба будувати ось що». Я побачив нову будівлю — церкву, а на покрівлі, там, де купол церкви стоїть, усміхається до мене Ісус Христос, і, простягаючи до мене вогненні руки, просить прийти до Нього.

Я прокинувся. Все це мене спонукало стати на коліна і ще раз спитати у Бога, чи дійсно Він мене спас. Вранці я пішов на роботу. Тоді я працював бухгалтером у ліспромгоспі, контора якого була в нашому селі. Робота не клеїлася, я не міг навіть на рахівниці рахувати. Щось мені говорило: «Іди додому». Нарешті я підкорився цьому внутрішньому голосу і пішов. В хаті не було нікого. Я зайшов в останню кімнату, сів на дерев'яному диванчику, якого колись зробив мій віруючий дядько Степан, що виїхав в Аргентину. Відчував якусь настороженість. І в ту ж мить у хаті засяяло, і у великому світлі я побачив людину, ноги якої були в хмарі, лице світле, ласкаве, одяг без ґудзиків, білий, як з кролячого білого пуху. Ноги в мене затремтіли, я злякався, але він каже мені: «Не бійся, я ангел Гавриїл. Ти сьогодні просив Всевишнього, щоб Він тобі відкрився і сказав, що тобі робити. Я був з тобою на фронті, і коли тебе поранило, то я зробив все, щоб тебе врятувати. Отій дівчині, яка була начальником, видалось, що ти її близький родич, і вона тебе рятувала». Ангел мав книгу, відкривав сторінки, на яких я бачив, як у телевізорі, що є і що буде в останній час на землі. І сказав мені: «А тепер сам вибирай напрямок свого життя. Якщо хочеш спастись, то іди до віруючих, які живуть тут, у селі, і живи по Слову, як вони живуть, по Слову, яке записано в Євангелії, і я буду тебе охороняти». Його не стало.

Після цього випадку я нарешті пішов на зібрання. Взяв із собою ще двох хлопців з віруючих сімей, але які були такі, як я. Зібрання відбувалося в другій половині хати, де я жив, — там мешкали моя тітка Христя і її діти: Льоня, Ліда, Петро та Віктор (чоловік загинув на фронті). То була неділя. Зібрання проходило шумно, був приїжджий проповідник Сергій Банада. Перед тим, ввечері, також було зібрання, на якому покаявся і отримав хрещення Духом Святим мій двоюрідний брат Льоня. Я через стіну слухав, як вони там молилися. Моя сестричка Ліда молилася по-німецьки. Думав, де вона навчилася? Але коли я до неї заговорив по-німецьки, вона нічого не розуміла, а сказала мені, що то не вона говорить, а Бог, і що через неї було дещо сказано про мене.

Ввечері знову було зібрання. Під кінець ми з друзями підійшли до столу. Я спитав, що то за мова, якою вони моляться, звідки вони її знають. Банада почав нам роз'яснювати. Відкрив місце з Дій апостолів, де описано, як Дух Святий зійшов на апостолів, прочитав про дім Корнилія та інші місця. Я був високої думки про себе, не хотів казати, що також бажав би й собі це все мати і що ангел мене привів сюди. Але покаятися я все не наважувався. Думав: іншим разом, зараз ще рано. Кажу Банаді: «Ну що ж, ви — святі. Ми, грішні, підемо, а ви залишайтесь та помоліться за наші грішні душі». Піднялись іти, а Банада каже: «Нащо нам молитися потім, ми зараз помолимося». І стали на коліна. Прохід нам перекрили, бачу: мої хлопці вже на колінах і один із них плаче. «А чого я стою? — подумав. — Опущусь на коліна і я». Став, не знаю, що говорити, а Банада каже: «Молись». Я відповідаю, що не вмію. «То говоріть за мною». Повторяю: «Господи, Духом Святим очисти мою душу і кров'ю Своєю омий моє серце». Я повторив два чи три рази і забув, а хотілось ще сказати. Знову кажу Банадї: «Повтори, бо я забув». Він повторив. І коли я відкрив рота, щоб сказати ці слова, Банада поклав на мене руки — і мене як жаром обсипало: щось говорю, кричу, махаю руками, встаю на ноги, не відчуваючи, що взутий, ніби зависаю у повітрі. Бачу: біжить моя мама, вклякає на коліна, каже: «Сину, де ти, там і я. Будемо служити Господу». А я й не знав, що моя мама відтоді, як я пішов в армію, і аж до цього дня завжди постилась і молилась за мене Богу, щоб Він мене живого повернув додому, і вірила, що так буде. Рік від мене вістки не мала, а вірою чекала мого повернення.
...Це були пасхальні свята 1948 року. «Христос воскрес», говорили люди. І я воскрес від мертвих своїх діл для життя нового у Христі Ісусі. Це був день і мого воскресіння...

НАЗАД ДО СПИСКУ